Чи завжди Одеса була російськомовним містом?

Наталя6 листопада 2026 р.

Міф: Одеса завжди була російськомовним містом, українців тут майже не було, а українська мова й культура місту чужі.

«Російське й трохи єврейське місто», так Путін описав Одесу 2023 року [1]. За цією формулою стоїть старіший міф: Одеса завжди говорила російською, українців тут майже не було, а українська мова й культура місту чужі. Перевіримо цю тезу за переписами, архівними дослідженнями й енциклопедіями.

Що кажуть джерела

1. У XIX столітті місто справді було переважно російськомовним, але українці були тут завжди, а довкола міста становили більшість. Перепис 1897 року зафіксував в Одесі 403 815 мешканців; російську назвали рідною 198 233 (49,1 %), їдиш — 124 511 (30,8 %), українську — 37 925 (9,4 %) [3][4]. Це найнижча частка серед великих міст України [2]. Але перепис питав про мову, а не про походження, і вів українців у графі «малоросійська». У Херсонській губернії, до якої належала Одеса, українці становили 68–75 % населення у 1850-х і 53 % 1914 року [4]. Повітові містечка Ананьїв, Очаків, Овідіополь 1897 року були переважно україномовними [4]. Одеса була російськомовним островом в українському морі, і це не випадковість, а результат імперської політики заселення портового міста [2].

2. Українську культуру в Одесі творили одесити, і владі доводилося її забороняти. На початку 1870-х тут виникла Одеська громада; до 1879 року, коли її розгромили арештами, вона мала понад сто членів і була, крім київської, єдиною громадою, що проіснувала кілька поколінь [10]. Нотаріус Михайло Комаров, який оселився в Одесі 1887 року, очолив громаду й уклав чотиритомний російсько-український словник, виданий у Львові в 1893–1898 роках [12][6]. Марко Кропивницький 1871 року дебютував в Одесі, а з 1883 року його трупа, перший український професійний театр, базувалася тут [2]. Леся Українка приїздила до Одеси понад двадцять разів [16].

3. Одеська «Просвіта» була першою в підросійській Україні, і влада закрила її однією з перших. Рішення про створення ухвалили 30 жовтня 1905 року, статут затвердив градоначальник 25 листопада, на перших зборах 27 грудня товариство мало 158 членів, а на 1 січня 1908 року — понад п’ятсот, із них близько сотні росіян, греків, поляків, молдаван, євреїв [7]. «Просвіта» видавала перші українські газети міста «Народна справа» і «Вісті», мала читальню на дві тисячі томів, за три роки прочитала 166 рефератів і домоглася лекцій українською Олександра Грушевського в університеті, за що йому «зі столиці винесено догану» [6][7]. 31 березня 1908 року генерал-губернатор заборонив «реферати, читання та співи в товаристві „Просвіта“ на малоросійському наріччі», а 28 листопада 1909 року товариство закрили [7]. Далі були Український клуб, «Українська хата», журнал «Основа» 1915 року, заборонений військовою цензурою після третього номера, і видавництво Івана та Юрія Лип «Народний стяг» 1917–1918 років [6][7][13]. 1917 року Іван Липа став українським комісаром Одеси [2][7].

4. Низька частка української — результат політики, а не «природи» міста. Валуєвський циркуляр 1863 року заборонив друкувати українською наукові, навчальні й релігійні книги й проголосив, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може» [8]. Емський акт 1876 року заборонив українські книги, вистави, концерти й навіть тексти до нот [9]. Коротка українізація 1920-х показала, що місто може бути іншим: одеські школи й наукові установи українізували, газету «Одесские известия» перетворили на «Чорноморську комуну», наклад якої 1931 року сягнув 120 тисяч і перевищив наклад російськомовної попередниці, оперу 1926 року зробили Українською оперою [2]. Після процесу Спілки визволення України 1930 року це згорнули [2][11]. Підсумок радянської русифікації: 1989 року на мільйонне місто було дві українські школи [14].

5. Сьогодні українці — більшість, і частка української зростає. Перепис 2001 року: 61,6 % одеситів — українці, 29 % — росіяни; рідною українську назвали 30,4 %, російську — 64,8 %, причому половина етнічних українців міста вказала рідною російську [3]. В області українці становлять 62,8 %, українська рідна для 46,3 % проти 42 % російської [5]. Після 2022 року динаміка пришвидшилася: в Одеській області частка тих, хто вдома говорить українською, зросла з 26 % 2021 року до 42 % 2023 року [5]; на Півдні України загалом — з 22 % до 39 % за 2020–2025 роки [15].

Звідки взявся міф

По-перше, з реальної статистики міста XIX століття: половина російськомовних і третина їдишомовних 1897 року [3][4]. Але ця статистика описує портове місто, яке імперія заселяла і русифікувала, а не округу, де переважали українці [4]. По-друге, з того, що українську впродовж півстоліття просто не дозволяли бачити: не друкувати, не ставити, не співати [8][9]. Одеський історик Анатолій Мисечко пише: «в Одесі часто-густо побутує традиційна думка, що місто завжди було російськомовним… Проте глибоке дослідження показує, що у місті завжди була поширена українська мова» [6]. По-третє, з радянської історіографії, яка, за словами Оксани Довгополової, «витравлювала» українське відродження 1920-х [1], і радянської русифікації, що, на відміну від царської, охопила всі верстви й усі території [11]. Нарешті, у 2010-х міф підтримувала місцева політика: 2012 року міськрада надала російській статус регіональної, і за два роки частка заяв батьків на російські класи зросла з 38,5 % до 48 % [14].

Одеса не «завжди була російськомовною». Вона була містом, де українську забороняли циркулярами, закривали «Просвіту» і лишали дві школи на мільйон мешканців. Те, що попри це українська в Одесі жила, і є відповіддю на міф.

Де це побачити в Одесі

Будівля Національної наукової бібліотеки українського архітектора Нестурха, Олександрівський проспект, де 1906 року прозвучала перша в місті проповідь українською, і гімназія № 7, яка 1989 року першою в мільйонному місті перейшла на українську. Про це розповідаємо на екскурсії «Одеса без міфів: оглядова».