Чи справді Одеса — місто бандитів і гумору?

Наталя6 листопада 2026 р.

Міф: Справжня Одеса — це Мішка Япончик, Бабель, Привоз і анекдоти; місто бандитів і гумору, і саме це його суть.

Є образ Одеси, який знає кожен: Молдаванка, Беня Крик, Привоз, анекдоти, «Одеса-мама». Ніби все інше, порт, університет, опера, лише декорації до головного: міста веселих шахраїв. Цей образ не народний і не випадковий. У нього є автори, дати й замовники. Розберімо його з документами в руках.

Що кажуть джерела

1. Справжній Япончик — не Беня Крик. За документами, які 1997 року опублікував Аркадій Кравець, Мойсей Вінницький народився 1891 року; у десять років його віддали учнем у матрацну майстерню; 1908 року Одеський військово-окружний суд дав йому десять років за участь у розбої від імені організації «Молодая воля», і до Одеси він повернувся лише 1917-го [2]. Історик Ігор Шкляєв за архівами показав, що в травні 1919 року більшовики дозволили Вінницькому сформувати загін, у липні його перейменували на 54-й Український полк, на фронт доїхало близько 700 людей, і після першого бою «на полк напав панічний страх і він побіг» [1]. Далі документ із військового архіву: 4 серпня 1919 року у Вознесенську ешелон зупинили, Япончик «пытался бежать… ввиду чего и был убит выстрелом из револьвера» [2]. Без суду. Шкляєв підсумовує: Вінницький «став жертвою „революційного експерименту“, спрямованого на перевиховання карних елементів» [1]. У тій самій статті є і спалений живцем начальник в’язниці під час нальоту в грудні 1918 року [1]. Жодного «благородного короля».

2. Образ створили письменники, і це сталося в конкретні роки. Оповідання «Король» уперше надруковано в одеській газеті «Моряк» 23 червня 1921 року; через три роки московський журнал «ЛЕФ» додав примітку, що герой — «знаменитый одесский бандит Мишка Япончик» [2]. Шкляєв пише прямо: радянський стереотип Япончика такий, «як її показали у романі „Інтервенція“ Л. Славін та одеських оповіданнях… І. Бабель» [1]. Літературознавці Тетяна Шеховцова і Світлана Юрченко описують «одеський міф» прози 1920–30-х років: «Почетное место в одесском мифе отдано криминальному миру… Более всего этому способствовали „Одесские рассказы“ Бабеля» [3]. Сам Бабель у травні 1939 року був заарештований «за безпідставним звинуваченням», 27 січня 1940 року страчений, 1954 року реабілітований [8].

3. У ті самі роки Одеса була містом порту і науки. З 1830-х Одеса стала найбільшим експортером пшениці на Чорному морі, а до 1874 року — в усій Європі; це був другий порт імперії після Петербурга [4]. 1865 року Рішельєвський ліцей став Новоросійським університетом, причому чиновники спершу були проти, бо вважали місто «розсадником заворушень» [5]. Університет «відчинив двері для перших студентів 1 (13) травня 1865 року», і його обличчя визначали «майбутній лауреат Нобелівської премії мікробіолог І. І. Мечников… фізіолог Іван Сеченов, офтальмолог Володимир Філатов» [6]. 1886 року тут відкрили першу в імперії бактеріологічну лабораторію, 1877-го — першу каналізацію, 1871-го — обсерваторію [4]. Оперний згорів 1873 року і був відбудований у 1880-х за проєктом Фельнера і Гельмера [4].

4. Молдаванка — робітниче передмістя, а не «столиця злочинності». Encyclopedia of Ukraine ставить Молдаванку в один ряд із Пересипом і Слобідкою як «промислові й робітничі передмістя» [4]. У Бабеля вона стала «матір’ю» бандитів, і саме так її запам’ятала культура [3].

5. Українська Одеса 1920-х — те, що міф витіснив. 1919 року заснована Одеська кіностудія, у 1920-х — «ключовий центр розвитку українського кіномистецтва», де працювали Довженко, Курбас, Семенко, Яновський, Бажан; у 1930-х «український зміст примусово обмежили» [7]. Оксана Довгополова: 1920-ті — «та частина історії, що її радянська ідеологія просто витравлювала. Вона пов’язана з українським відродженням» [9]. Після процесу Спілки визволення України 1930 року в Одесі розгорнули терор проти української інтелігенції [4]; університет втратив понад сто викладачів і студентів, серед них двох ректорів [5].

Звідки взявся міф

Міф має три шари. Перший — літературний. Бабель, Ільф і Петров, Катаєв, Паустовський у 1920–30-х писали про «втрачене» дореволюційне місто, де «Одесса — мама вольная… любящая авантюристов и нарушителей закона» [3]. Це ностальгія, а не хроніка.

Другий шар — радянський. Тій самій владі, яка розстріляла Бабеля [8] і «витравлювала» українські 1920-ті [9], образ веселого міста з анекдотами був зручніший за образ міста з власною наукою, «Просвітою» (закритою владою 1910 року [4]) і кіностудією, де працював Курбас [7]. Довгополова нагадує, що Ільфа, Петрова і Бабеля записала в «російські» спочатку радянська, а потім сучасна російська пропаганда, а «мистецтво, що в радянський час було приховане, репресоване, позбавлене голосу», дає «геть іншу картину» [9].

Третій шар — сьогоднішній. 2022 року, коли Путін назвав Одесу містом Катерини, одеські історики запустили проєкт «Українська Одеса», щоб показати: місто «знаменита зовсім не шахраями та бандитами, якою її завжди намагалася представити російська пропаганда, а відомими художниками, лікарями, науковцями, письменниками» [10].

Гумор тут ні до чого. Питання не в анекдотах, а в тому, хто і навіщо зробив їх «суттю» міста, прибравши з кадру все інше.

Де це побачити в Одесі

Молдаванка — робітниче передмістя, а не декорація до «Одеських оповідань»; університет імені Мечникова, відкритий 1865 року; Оперний театр 1887 року. Усе це існувало одночасно з героями Бабеля. Про це розповідаємо на екскурсії «Одеса без міфів: оглядова».